Автор: Ірина Костюченко
Люди, які зараз воюють, чудово розуміють: їх принесли у жертву і списали. Бо термін служби не обмежений нічим, і ніхто не збирається його обмежувати.
Суспільству, в принципі, норм, аби їх чи їхніх близьких не чіпали. Це зрозуміло: чим довше служить той набраний мільйон, тим безпечніше тим, по кого ще не прийшли. А мільйон у ЗСУ плюс 3-5 мільйонів родичів – це все одно меньше, ніж “решта суспільства”.
Саме тому масового “суспільного запиту” на обмеження терміну служби нема. І, швидше за все, не буде. Але я спробую поволати в пустелі – знаю, що немає сенсу, але я хоч знатиму, що намагалася.
Наведу особистий приклад. Мій чоловік служить понад 15 місяців. Протягом цього часу він не мав жодної ротації, жодної відпустки і навіть жодного вихідного. Протягом цього часу він не бачив дітей і мене. Звісно, можна сказати: ти звалила – він і не бачить. Але прикол у тому, що навіть якби ми були в Україні, то все одно його би не відпустили до родини, як не відпускають людей з його частини, в яких ніхто нікуди не поїхав. А везти дітей у місця, де були росіяни, і де все всіяно мінами – невиправданий ризик.
Так, мій чоловік не в окопах, а в ППО. Але якщо протягом тижня йому вдається поспати хоча би одну ніч (про більше не ідеться), то це вдалий тиждень. А вдень є інша робота, ремонт техніки, обслуговування, забезпечення побуту тощо. Депривація сну – один з найстрашніших викликів війни, тихий убивця (знаю, що в Києві це виснажує людей теж, але уявіть: ви прокидаєтеся за сиреною, а хлопці не сплять за 2-5 годин ДО неї, бо чекають, і кілька годин ПІСЛЯ неї, бо шукають).
Ще кажуть, що воїни “добре заробляють”. Ніфіга. Як дизайнер мій чоловік заробляв більше, ніж зарплата у ЗСУ плюс бойові. А ще дизайнерська зарплата залишалася у нього, а не вкопувалася у техніку, зв’язок, інструменти, автотранспорт (так, їм “положено”, але нема, і чоловік сам купив), форму, ліки, бензин (так, його теж “положено”, але він він такий, що летить усе на світі, тож чоловік заливає за свої), їжу (бо дають багато вуглеводів, а мало м’яса чи сиру, бракує овочів). Тобто наші діти – на моєму забезпеченні, виключно; ще я надсилаю купу всього, що можна тут купити дешевше. Може в інших родинах гроші складають під матрас, може комусь щось надають волонтери – я не знаю, не бачила; у нас ось так, і це правда.
Але найдивніше, що весь цей ппц (опустимо ще купу подробиць, це я так, загальними мазками окреслила) насправді можна витримати. Так, це важко, так, для цього треба бути сильними і терплячими. Але можна – якщо знаєш, що це закінчиться у визначений момент. Для конкретно твоєї родини, причому незалежно від ходу бойових дій, від того, що дасть Америка, від дати виборів чи навіть фази Місяця. Я це знаю, бо працювала на виборчих кампаніях по три доби без сну та їжі – на РОЗУМІННІ чіткої дати, коли це все закінчиться для мене.
Натомість, коли ти знаєш, що з того ЗСУшного рабства є тільки два виходи – у труну чи на очевидну важку інвалідність (тобто, наприклад, ти маєш залишитися без ноги чи без ока), триматися набагато важче. Бо ти (чи твій чоловік, син, батько, сестра) в будь-якому випадку ритуальна жертва – і чим довше ти служитимеш, тим краще більшості суспільства. Такий собі цап-відбувайло, якого все одно вб’ють, питання лише у способі та термінах. Бо навіть якщо війна завершиться, і ти будеш живий, тебе доб’ють хвороби, отримані за роки служби в полях, депресія, почуття злості, образи і ненависті до “більшої частини суспільства”.
Єдина проблема: суспільство і влада (а вони в цьому питанні вони солідарні у своїх бажаннях і діях) забувають, що служать саме найактивніші та найсміливіші. Які вміють користуватися зброєю і не бояться цього робити. І наївно очікувати від одних і тих самих людей подвигів і звитяг на фронті – і рабської покірності та “нерозхитування човна”. Рано чи пізно люди почнуть вимагати якоїсь справедливості. І дай Боже, аби це до влади щось дійшло до того, як почнуться невпинні процеси.
Я, звісно, диванний експерт. Але серед моїх читачів є ті, хто пам’ятає, як деякі речі я передбачила дуже заздалегідь. Навіть тоді, коли всі “професійні ютубери” стверджували щось інше.
Так ось з позиції “диванного експерта” і взагалі “баби-дури”, я скажу, що ТРЕБА зробити на законодавчому рівні, щоби уникнути ппця, здатного знести і владу, і знищити всі здобутки ЗСУ, і взагалі влаштувати апокаліпсис, на тлі якого Буча буде здаватися дитячим садочком.
1. Обмежити термін служби. Чіткими, зрозумілими прозорими рамками. Хто на фронті в окопах – хай це буде 12 місяців, хто далі – хай це буде 18 чи 24 місяці. Незалежно від ротацій, відпусток чи чогось іще. Хоче людина служити – хай служить, задовбалася – після цього терміну отримує право вийти з гри.
2. Дати демобілізованим воїнам вільний виїзд за кордон. Це дозволить “зняти піну” – прибрати з країни найбільш активних, дієвих, спроможних. Це дасть їм можливість або спробувати себе деінде, або просто відновити голови і тіла, налагодити сон, отримати інші, мирні виклики. Мало того: це простимулює служити тих, хто зараз ховається чи платить ВЛК, аби “не замели”. Підкреслюю: багато хто це робить не тому, що він очкун, а тому що на прикладі інших побачив, що ЗСУ є рабством, з якого лише два виходи – в труну та на інвалідність. І нормальна людина спитає в себе – я що, дебіл? Я що, хочу спочатку все вкочувати в службу, а потім змусити мою родину або ховати мене, або побиратися по ФБ і фондах на протез? Дати людям законне право виїхати через жорна служби у ЗСУ – це рішення. І для безпеки в країні, і для набору нових людей.
3. Озвучити втрати. Це буде просто чесно і припинить маніпуляції. Бо людей уже пошивали в дурні, коли розповідали їм про шашлики та дороги. Але тоді ще людей не клали тисячами, їх не кидали напризволяще, як у Маріку. Тоді ще можна було надувати щоки і бавитися у сувору виховательку і наївних діточок у яслах. Зараз, коли будь-якої миті людина може загинути, вона має право знати, скільки коштує ця війна. Не лише грошей, але і життів. Може тоді їй “запече”, і вона матиме більшу мотивацію хоч від повістки не ховатися.
Власне, все. І не кажіть потім, що я не поперджала чи “була недостатньо переконливою”. Бо коли я волала “вивезіть дітей до наступу”, а потім росіяни таки пішли, або коли я говорила про дупу з доступом до укриттів, мені дехто закидав зайву “обережність у прогнозах” і “невпевненість у порадах”. Зараз я кажу: воїни мають вимагати, суспільство має підтримати, а влада має зробити.
Інакше накриє всіх. Не під час війни – то після. А революція – повірте мені як людині з потужним відчуттям історичних процесів – це набагато більший ппц за війну.
P. S. Так, я в курсі, що нічого не розумію. І що зрадофіл. І тон у мене некошерний. І взагалі не маю права розтуляти рота, сидячи за кордоном, навіть якщо маю рацію тисячу разів. Бо я ж не ховаюся у підвалах з дітьми і взагалі. Але може я тому і не ховаюся, бо непогано розумію деякі речі, вмію їх озвучувати і брати їх до уваги у своїх рішеннях?